Влітку в Рівному запрацював перший в Україні сміттєпереробний завод із замкненим циклом виробництва. Прямісінько впритул до міського сміттєполігону, де накопичилося (вдумайтеся!) 5 мільйонів тонн сміття і який сповна відпрацював свій ресурс. Відкривали його помпезно, із символічною стрічкою, за участю міністра екології та природних ресурсів України та німецьких інвесторів. Адже це й справді був чи не єдиний приклад ефективного державно-приватного партнерства. Тут таки, при вході, численних гостей зустрічав… величезний динозавр, виготовлений із пластикових пляшок, як символ того, що принаймні для Рівного період сміттєвого застою успішно закінчився. А інвестори врочисто обіцяли перед телекамерами звести наступний завод у тому місті, яке наважиться взяти динозавра до себе. Справа ж бо, казали, перспективна і вкрай потрібна. Зрештою, в цьому ніхто у світі (а надто в Європі) вже не сумнівається.
Недовго музика лунала…
Не минуло й півроку, як широко розрекламований завод, зведений на інвестиційні кошти, припинив роботу. А 55 його працівників опинилися на вулиці. І (принаймні поки що) намагання місцевої влади та інвесторів, спрямовані на відновлення виробничого процесу, розбиваються об українське законодавство та нестабільну роботу Верховної Ради, яка повинна це законодавство унормувати. Ні більше, ні менше.
Цікава подробиця: 27—28 листопада у Рівному пройшло виїзне засідання колегії Мінрегіонбуду, де профільний міністр Геннадій Темник демонстрував Україні приклад рівнян і закликав його поширювати. До того часу тема переробки твердих побутових відходів узагалі була модною з огляду на наші європейські прагнення.
Наполеглива Рівненщина зробила для відкриття заводу навіть більше ніж могла. Міська влада знайшла солідного німецького інвестора, обласна — безоплатно виділила ділянку під будівництво, що здешевило проект. А разом залагоджували чимало гострих питань у процесі роботи, щоб інвестор не передумав. Фактично сміттєпереробний завод був першопрохідцем у застосуванні Закону «Про державно-приватне партнерство», чому в Мінрегіонбуді активно сприяли.
— Втім, завод запрацював не тому, що ми даємо зелене світло інвесторам, хоча й це важливо, — коментував міський голова Рівного Володимир Хомко. — Нам допоміг збіг обставин. Поряд, у Здолбунові, працює потужний цементний завод, що входить до групи німецьких компаній, які серйозно інвестують у його модернізацію. Там готові використовувати продукти переробки сміття (флаф) замість газу, як це робиться в Європі. Здолбунівці переобладнали обертові печі під флаф, і тоді ми запустили завод.  І якби зробили навіть тільки це, то вже вбили б двох зайців. Із введенням в дію цього підприємства Рівному не треба будувати власний сміттєспалювальний завод, який коштує щонайменше мільярд. Одночасно ми консервуємо полігон, чим уникаємо парникового ефекту, а ще — створюємо нові робочі місця на екологічно чистому виробництві. Тобто одночасно розв’язуємо проблеми економічну, екологічну, соціальну і розвиваємо внутрішній ринок. Потужностей вистачило б для переробки сміття з усієї області, а згодом — із сусідніх. Тож державно-приватне партнерство сьогодні треба розглядати не тільки як шанс, а як панацею для міського господарства. Приватного інвестора не варто боятися. Втім, про розвиток подібних заводів можна говорити лише за умови справедливого тарифу на вивезення та переробку сміття. Нинішній у Рівному становить 6 гривень на місяць на кожного жителя!  За такі гроші про розвиток можна тільки мріяти.
Міський голова вже тоді добре розумів усі «але», які можуть зробити роботу підприємства нерентабельною. І говорив про це вголос. Інше питання, чи хотіли його чути? А надто на тлі того, що комунальна галузь давно стала в Україні розмінною монетою, якою маніпулюють на всіх рівнях від виборів до виборів. Утім, від того сміття з полігонів не зникає.


У Рівному динозавр з пляшок став символом подолання сміттєвого застою. Фото надане автором
У Рівному динозавр з пляшок став символом подолання сміттєвого застою. Фото надане автором
Хто винен? 
За словами директора ТОВ «Санком-Рівне» Святослава Євтушенка, в управлінні якого перебуває сміттєпереробний завод, припинення його роботи пов’язане з тим, що набрали чинності зміни до Закону України «Про відходи».
— Відповідно до них тариф на переробку побутових відходів затверджує вже не орган місцевого самоврядування, а Національна комісія з питань житлово-комунального господарства. Однак лише тим підприємствам, ліцензування роботи яких вона проводить. В Україні ж ліцензування переробки та захоронення сміття не передбачено. І через оцю законодавчу колізію підприємство не працюватиме доти, доки не буде прийнято загальнонаціональне рішення. До речі, наш завод — останній, який припинив роботу. Інші сміттєпереробні та сміттєспалювальні підприємства, а їх в Україні всього лише п’ять, зупинилися раніше. Ось тут би парламенту швиденько виправити ситуацію, але останнім часом він практично не працював.
Що ж думає про вже було втілену рожеву мрію, яку в нього вкрали, міський голова Володимир Хомко?
— Будівництво заводу тривало три роки. На той момент законодавство України було іншим і не передбачало для інвесторів жодних перешкод: усі економічні питання їм достатньо було погодити з міською владою. Потім у міста забрали погодження тарифів на тепло, воду, каналізацію та на сміття — тепер їх встановлює Київ. Нині міське сміття знову вивозимо на полігон. Але тут  нова проблема: з 1 січня зріс розмір податку, який ми платимо за розміщення тут твердих побутових відходів, йде оплата також і екологічного податку. А податок — це та складова, яку знову ж таки забирає держава. Ми маємо ці кошти чимось компенсувати, але, відповідно до чинного законодавства, не можемо цього зробити. Тому всі  наші сміттєзбиральники будуть мати шалені збитки. Тобто ми повністю стали заручниками народних депутатів. Коли знову запрацює завод, а я поки що на це сподіваюся, не знає ніхто. Не кажу вже про інвестиційний імідж України, який, зрозуміло, колосально постраждав.
А як же без флафу працюють здолбунівські цементники?
— Флаф уже на 20 % заміняв нам вугілля та газ, — каже генеральний директор ПАТ «Волинь-цемент» Ігор Давидюк. — До речі, наша обертова піч — ідеальне місце для його спалювання: при температурі 1700 градусів це не забруднює довкілля. У печах сміттєпереробного заводу температура 1100 градусів. Зараз ми терміново шукаємо альтернативу флафу, можливо, це буде місцевий торф. Маємо убезпечити себе від подібних ситуацій. На щастя, взимку завод не працює на повну потужність, і це нас рятує.
І що робити?
Словом, відходи в доходи перетворити поки що не вдалося. Який же вихід?
— Розв’язати проблему може лише прийняття нових законодавчих норм, — каже експерт у галузі ЖКГ, голова громадської організації «Рівненський центр соціального партнерства» Сергій Пінчук. — Потрібно прийняти нові норми до Закону «Про відходи». Нині відповідних законопроектів у парламенті зареєстровано п’ять. Один із них — народного депутата Юлії Льовочкіної, № 2295, — цілком міг би врегулювати ситуацію. Принаймні він передбачає віднести послуги із переробки та захоронення побутових відходів до видів діяльності, що підлягає ліцензуванню. Проте це призведе до повного перерозподілу ринку вивезення побутових відходів: ті, хто надає послуги, будуть усунуті від контакту зі споживачами, в містах будуть створені посередницькі структури, які укладатимуть договори з населенням (при цьому самі жителі не матимуть права вибору), збиратимуть платежі та найматимуть виконавців послуг із переробки чи утилізації відходів. Роботу посередницьких структур споживачі оплачуватимуть окремо.
Словом, як не крути, а все це «пахне» поки що неприємно. У прямому й переносному значеннях. Ну невже народним депутатам так складно було порадитися, принаймні з керівниками тих міст, які мають сміттєзаводи, а вже тоді приймати рішення? Бо, приміром, рівненський голова Володимир Хомко в темі сміття — справжній ас: він знає, як відходи перетворюють у доходи в Німеччині, Данії, Австрії, Швеції, Швейцарії…  
— У Швейцарії, яка за площею дорівнює двом областям на зразок Рівненської, працює 30 сміттєспалювальних заводів. Там дуже якісно виписане законодавство і добросовісно всі сторони процесу ставляться до своїх обов’язків. Можна брати за зразок. У Німеччині з 2005-го, а в Швейцарії та Австрії з 2008-го закриті всі сміттєзвалища. Але їх власників зобов’язали ще 50 років відводити дренажні води і газ, які виділяються при гнитті сміття. До речі, цементна промисловість Німеччини, Австрії, Швейцарії  працює на спалюванні сміття та автопокришок. А ще переробляють мул з очисних споруд каналізації. У нас же вся країна завалена цим мулом, і ми не знаємо, що з ним робити.  
В Європі сміттєзаводи нагадують супермаркети — все чисто й охайно. Середньої потужності сміттєспалювальний завод, що коштує на наші гроші 1—1,5 мільярда гривень, окуповується за 20 років. А платить за переробку та утилізацію сміття той, хто його створює, — тариф там еквівалентний 30 гривням на людину! Заводи навіть ввозять сміття на переробку з інших держав.
Та є в цій темі ще один, суто побутовий аспект — перша і головна ланка в ланцюгу сміттєвих метаморфоз. Якщо ми викидаємо борщ разом із картоном, лінуючись розділити відходи, то якої якості вийде той флаф і чи захочуть брати його цементники? Звісно, свідомість і людську психологію навіть найкращим законом не змінити. Зможемо розібратись хоча б кожен у своєму смітті, як це століттями роблять європейці,  можна буде говорити принаймні про якийсь поступ у цій темі. Тож почнімо шлях до Європи із…власного смітника.      
ДОВІДКА «УК»
Щороку в Україні утворюється 13 мільйонів тонн відходів. Маємо 6700 сміттєзвалищ та полігонів, які займають 10 тисяч гектарів землі. Із майже 30 тисяч населених пунктів лише 503 мають роздільний збір сміття. 67% становить середня зношеність спецавтотранспорту.
Цифри, вочевидь, далеко не європейські. Натомість уже з початку 2018 року заборонено захоронення неперероблених відходів в Україні. Євросоюз, зокрема, ставить жорсткі вимоги своїм новим членам Болгарії та Румунії щодо впорядкування сміттєвих полігонів.     
джерело http://www.ukurier.gov.ua
http://ukurier.gov.ua/uk/articles/tarif-na-smittya/p/